Він дивився на його лисину – круглу, блискучу, випуклу. Без жодного натяку бодай на волосинку. Волосяночку, волосок, патли, пасмо, махнище. Хіба можна бути таким лисим? Нагадувати Будду. Чомусь до лисих людей у нього була стійка відраза, яку він не намагався і не хотів пояснити. Ну можна ж відчувати відразу до когось, що тут такого? Ми ж люди. Як можна однаково справедливо до усіх ставитися?

Він дивився на цього чоловіка. Лисого, в окулярах і в жилетці. М’ясистого, такого собі МарселесаУолеса, тільки блідолицього. Він міг би бути м’ясником чи політиком.

А душа сповнювалася тоскним почуттям, відразою до існування. Поїзд має прибути. Бо краще уже не жити, бо життя уже минуло і таким він нікому не треба. Та й навіщо він такий. Без талантів, з недорозвиненим характером, кривими ногами, повсякденним розумом. Однолітки ж, набагато швидше розуміли усе. Розуміли, коли люди брешуть, коли говорять правди. Він був наївним. Він щиро вірив заявам ЦВК перед виборами, щиро вірив Чаку Норрісу з українською книжкою. Однак, він вірив, що він дивовижний, повний геніальності.То кому вірити? Вагон метро шумить в середині утроби з’єднань між станціями, люди розташовуються вздовж перону, перетинаючи жовту лінію, подекуди скупчуючись.

У метро ти геть сам. Намагаєшся забути як дихати. Кричиш, коли шумно прибуває потяг. Ніхто не почує.