Лампада освічувала мій шлях по темному коридору старого німецького замку, окупованого нацистами, але по невідомій причині ними покинутий десь місяць тому. Нас відправили на розвідувальну операцію. Ми проникли в замок, знайшли покинуту зброю, записи, плани, віскі та в кінці кінців цигарки. Наша група продовжила пошуки в підземеллі замку, цим самим обрікши себе на провал. Ми розділились та загубились. Я взагалі кудись провалився. Тепер я йду по безжиттєвим катакомбам та думаю, що життя лайно. В Британії мене чекають нагороди за відвагу, а я лажу по замку. Раптово чути віддалений крик. Чи то мої партнери? Та ні, зазвичай їх крик закінчується припадком дикого канабісного сміху, а зараз я почув лише тишу.
Я дістав маузер та пішов далі. Дивні тіні, демонічний рельєф стін та всюдисуща павутина викликала у мене по тілу легке тремтіння. Тремтіння стало не легким, коли я почув за рогом якесь дивне неземне булькання. О Немезида холодне створіння дальнього валу! Мені капець.
Хоча я зовсім не був боягузом – я спокійно дивився, як кишки мого друга вириваються з його черева та летять мені в очі. Бачив, як куля розбиває голову, а вухо знову летить в мене. Я бився з фашистами в темряві на болоті, коли навіть місяць затягнуло хмарами. Але зараз я зовсім не хотів бачити, те що сидить за рогом та булькає. Я повернувся та накивав п’ятами. Я відчув, що воно біжить за мною, відчув такт чотирьох кінцівок, що видавали характерний чмокаючий звук. Я боявся повернуться та поглянути на свого переслідувача, бо думав, білі задубілі пальці не натиснуть на гачок пістолета. Ранець… В ранці Стен. Нєєє
Я біг вже по зовсім глибоким підземеллям, де сморід плісенні був ще стійкішим. Павутина лізла в рота, камінці спотикали мене. Я ледь не впав. Я зрозумів, що тікати вічно не можна, і якщо це всрате підземелля нацистів стане моєю домовиною, я сам покладу останню дошку. Чудисько, що бігло за мною зовсім не бігло, а наче стрибало. Я повернувся за рогом та виставив пістолет поперед себе готовий стріляти.
– Бле-ле-ле-ле-люее, – почув я булькотіння, що чомусь нагадувало мені людську мову.
Створіння з’явилось. Закритий рот ледь втримав крик жаху. В нерівному світлі лампади, яку я поставив на підлогу, було видно величезну страшну жабу, здоровезну. Очі наче світилось неземним світлом таємних візерунків. Саме тіло, тобто спина та передні лапи, немов були покриті символами. Я заволав від неестетичності цього образу та жаху, що тепер реально, зовсім не ефемерно, мене обгородив…