Аспірин щасливо піниться у склянці з водою. На хліб упало та розмазалось вершкове масло, не надто холодне, щоб погано відрізатися, та не надто тепле, щоб танути. Саме так як треба. Ще скоро чайні листя змішавшись з водою, в обмотаному чайнику дадуть справжній смачний чай. За столом який кишить різним кухонним начинням, та тими сільничками у вигляді звіряток, сидить чоловік. В чорному пальто , в білій сорочці та червоною краваткою. На голові сидить капелюх. Не звертаючи уваги на його гардероб, можна сказати що він дивний. Треба. Обличчя його не видно, бо його завжди закриває зелене насичене яблуко, яке невідомим чином парує в повітрі перед лицем. Інша людина в кімнаті – молодий хлопець, у якого на разі болить голова. Він скінчив мазати масло на хліб та поклав бутерброд перед сидячим. Той кивнув. Сам же хлопець всівся на стілець навпроти підібгавши під себе ноги, як то кажуть, по-турецьки. Він взяв склянку з шипучкою. Та швидкими ковтками опорожнив його. Закрив очі та закинув голову. Глибоко вдихнув та видихнув повітря.
– Наче все, – сказав він, розплющивши очі, але все ще не опускаючи голову, – ану ж.
– Клоц-клоц-клоц,- проклоцало щось у тому чоловіці, – чай добрий. Дякую.
– Що на п’ятому колі пекла такого не роблять? – голова вже майже не боліла, і балачку було чути виразно та чітко. В нього завжди боліла голова коли приходив цей гість. Яблуневий Гість. Назвав він його так зрозуміло чому, і хоч це і нагадувало написи внизу інтернет-форумів, але це було краще ніж те ім’я, яким Гість представився на початку.
На дворі панувала весна, генерал-губернатором був квітень. Сонце щоденно грайливіше світило вже прогріваючи змерзлу землю. Повітрям ширився аромат білих яблунь та крем-соди. Він купив репродукцію картини Рене Франсуа Гіслена Магрітт та весело ніс її додому.
– Що ж діставай нотатник, записуй, – промовив Гість. Колись був його трохи дивним, наче відлунював десь в гортанні сильніше ніж треба.
Віталій зашарудів записником, із зображенням шевченківської хати та самого митця. На першій сторінці стояла синя печатка музею Шевченка. Ручка заялозила по аркушу. Певні цифри, імена, місця. Скінчився список на половині листка.
– Це все? – спитав Віталій, потираючи обличчя.
– Так, я буду йти. Ти зі мною? – чоловік підвівся, поправив капелюха та застібнув на два ґудзика піджак.
Віталій відповів так, як відповідав вже півроку, після того як відповів з дуру «так».
– Ні. Я тут лишуся поки.
– Ну дивись. – Яблуневий гість вийшов з кухні та щез за рогом.
Юнак глянув на аркуш. Він так вже майже два сезони записує під проводом візитера різні дані. Насправді то люди яких треба зустріти в певний час та в певному місці. Навіщо? Яблуневий гість пояснював це отриманням мудрості. Типу ці люди в певний час та впевному місці відкриють йому мудрість. З першу то його дуже цікавило, але зараз він записував вже автоматично. Дати були зовсім різні деякі були до Різдва Христового. Найближчий запис поки був 2008 року 23 грудня. Ще й цю інформацію подавав він не повністю й стиснуто, іноді розкидано.
От що цікавило Віталія, це те, що Гість пропонує при кожному прощанні: перейти межу. Відчути та дізнатися те, що дізнаються після смерті. То і є мудрість. Абсолютна. Ця його така перспектива вмерти не вмераючи, а головне повернутися дуже гріла. Іноді він хотів спалити картину, викинути її до біса, але ця от перспектива його гріла. Хоча перший раз була невдача: все скінчилося нестримним проносом та розладом вестибулярного апарату. Але він вже готував себе до наступного разу, бо головне там не боятися. Там це за межею. Віталік навіть перестав шукати по архівах імена тих людей, що давав йому Яблуневий Гість. Тільки тому, що головне для нього було послідувати за Гостем нарешті до нього додому, а то все у нього й у нього.
Він же вставав, як помітив дещо на аркуші й закляк. «Жовтень 6» трохи далі «Луцьк». Його рідний Луцьк. Сьогодні. Він мусить те не пропустити! Але ім’я вказано не було. Хоч би вулицю написав, мудак,подумав Віталій. По обличчю розплився жар. Він метався кімнатою. Яке щастя! Це певно,щось вважливе! І воно допоможе мені у пошуку, у підготовці! Я буду першим з України, першим з людей, хто зробить таке…! Розвивав він в умі думку, поки його рудимент не звірине чуття не відчуло, що щось не так. Він обережно вийшов у коридор та пройшовся до вітальні. Звідти віяло чимось дивним. Там стояла картина «Син Людський» Магрітта. Але вона була іншою. З неї аж било світлом з якогось червоного тунелю, що вів в темряву. Тунель звивався та скорочувався, немов то була кишка. Віталій зайшов та глянув на диван – там сидів Гість.
– Я тут трохи присів, ти ж не проти?
– Що з картиною? – побілів як папір – зауважив юнак дивлячись у слабе віддзеркалення в склі серванта.
– Ти що її ніколи не бачив, коли я по-за нею?
Віталік зрозумів що ні. І він навіть ніколи про те не думав.
– Там сьогоднішня дата на аркуші. І місце.
– Ти хочеш пізнати мудрість? Я для цього й існую. Точніше вона, – яблуко повернулося до картини
– Так… – він вагався, – але навіщо те тобі. Я ніколи в тебе не питав, але…
– В мене так би мовити контракт, тобі має бути приємно, що хтось про тебе піклується, до того ж давним – давно померлий. Бо мудрість, то чого ти так палко бажаєш, от вже тут. Заходь. Віталій повільно пішов до картини і зупинився навпроти неї. Тунель все взбухав та збухав. Він простягнув пальці, та воно пройшли далі – там було трохи жарко. Він вдихнув повітря та відчув руки Гостя на своїх плечах.
– А чому того разу було не так?
– Треба вести інтригу. Затям інтрига це одне з найважливішого в житті, – відповів Яблуневий Гість. Руки стиснулись на плечах, та обличчя Віталія деформувалося: Рот розкрився, щоб видати громовий крик, але то буле його хвилина німого кіно. Кістки стали рідкими на декілька секунд, і Віталій розм’як. Тунель відповів радісним спазмом та проступив по стінках слизом.