На хутір опустилося гаряче червоне сонце. Тіні видовжилися і поодинокий собачий гавкіт у тому світлі зм’якшувався, набував теплих барв та немов уповільнювався. Ласкаве сонце вже майже не пекло, а лише світило так, що кожна травинка наповнюючись промінням, шурхотіла своєю мовою про минувший день: де кого потоптали, де примостився ховрашок та де лежав кавалок конячого посліду. Вони тягнулися до обрію в передчутті ночі, а згодом і ранішньої чудової роси. А потім і чиїхось босих ніг, що пройдуться та зберуть вологу з їх стебел. Птаство пікірувало над дахами та летіло до гаю, пролітаючи жовті хвилі жита. Був гарячий серпень і в хаті, побіленій та покритій заплутаним візерунком пращурів, ніж стикався з заточкою. Булатна сталь нагрівалася від тертя і набувала досконалої гостроти. Жилаві руки виваженими точними рухами доводили заточування до ідеального. Згодом руки спинилися і ніж опинився біля обличчя, ділячи його навпіл. Очі пробіглися лезом. А кулак стиснув міцну рукоятку ще дужче. Ніж, то вірний помічник, тим більше булатний. Булатна сталь має особливі життєві дані: той візерунок яким вона покрита, то все судини її сильного організму. Ніж опустився нижче та увійшов у шкіряні піхви на поясі. Настав час шаблі. Наставала темрява, а за ними казкар накинув пелену ночі, розсипавши зірочки для дітей.
Зранку в хутір в’їхав риссю вершник на чалій кобилі, всій в милі. Щось він не розбірливе горлав, та розмахував шапкою. Його спинив чоловік, що зранку вийшов з хати, щоб побачити схід сонця та понюхати той особливий запах польових квітів. Голий до пояса, незважаючи на вже холодні ранки(час був Другого Спасу), він мав при поясі шаблю та прості полотняні вільні штани. Прибулий зупинив коня, спішився, все дивлячись переляканими очима, немов от – от хоче щось сказати, та поставив руку на тваринний бік,що здіймався в тяжкому диханні.
– Боже прости! вимовити не можу… – сказав він, судомно хапаючи повітря.
– Дай прив’яжу коняку. Тільки поки подалі від водопою, бо він так й загнеться. А сам заспокойся.
Козак перейняв у переляканого верхівця коняку, та за вуздечка повів до стайні. Той все трясся, не маючи змоги щось сказати. Такий страшний був у нього ляк. Козак взяв його під руки та повів до хати. Жінка ще спала, так само як і дочка. Хазяїн підвів переляканого до образів та опустив на коліна. Сам вийшов на двір. Скоро вийшов і гість і, глитнувши слини, промовив:
– Я Петро Шахамар. І цей вибач,що я так, на те то є оправдання
– Я впізнаю тебе, а ти мене ні?
Петро уважніше вдивився в блакить очей співрозмовника, роздмухуючи передранковий сутінок гостротою зору.
– Стрийвовк? Ото вже й. Вибач не признав, – він всміхнувся. Усмішка нарешті перебила перманентний вираз тривоги на обличчі, – ти ж оце от і жінку завів, а такий козак був. Аха-ха
Тоді Стрийвовк нагадав про обставини Петрового приїзду, та той немов згадавши щось жахливе, знову змінив міну на стривожену.
– Таке діло, на село напали бусурмани. На Кунурівку. Всіх порізали, попалили, зґвалтували. Та то ото вже бусурмани, справжні бестії, бісові сини, – вилаявся козак та додав, – Мають сюди йти.
– Не мо’ такого бути! Які бусурмани, Січ стоїть. , – вимовив Стрийвовк, схрестивши руки. Він прикинув: 40 верст від Лозинщівців сюди, між Лозинщівцями та Кунурівкою, є три села,- чом же ти аж сюди їхав, Петре?
– Я проїхав три села дорогою. Всюди спинявся та казав.
– А що ж ти не вступив до бою?
– Я в ночі їхав в те село до кума на свята. Вже був близько і чую крики. Бій йде. Запалали хати. А там козаків не було, всі на Січі…
– А потім? – спитав обурений Стрийвовк, все це здавалося йому малоймовірним: звідки підрозділу бусурман взятися серед козацької вольності?
– Я вирахував, що їх було коло півсотні там, ворогів. А потім…ну, не буду кривити душею. Я страшенно злякався. Немов навіяли на мене щось. Коняка так заіржав як скажений і оті з села зі своїм гаспидовим улюлюканням пішли на мене, а коні в них. Я чимдуж повів коня і той сам рвався на втечу, він то вже збожеволів. Гнав як дурний через гілки, через ліс. А вони за мною…
Стрийвовк опустив очі, не дарма вчора леза попросилися загостритися. На порозі з’явилася мала Ганнуся. Сонливі очі ковзнули по гостю та вона вимовила, позіхаючи:
– Дурне снилося, татку. Наче плесо: там буйволи. Всі в болотинні. Жабухи квакчать. Коло буйволів кінь. Надягнув намисто та жує траву. Сидить як людина. Як ото Паланиха робить. А потім коня тягне в низ. Він реве, плаче. А воно тягне. Морда в нього така страшна була, тату.
– Таке буває, – він погладив її по русявому волоссю, – принеси горня води для добродія.
Мала пішла в хату, а Стрийвовк -у стайні. Кінь напів-стояв, напів-лежав, спершись на балці. З рота текла піна, а грудина стояла спокійна. Петро, що опинився за спиною, цинічно прицмокнув.
Сонце вийшло з-за пагорбів та освічувало травинки. Чиїсь дві пари ніг сунули, збиваючи та умиваючись росою. Одні босі інші в потертих чоботях. Трава хилилися та щось з нею було не те, старий дуб теж похилив гілля та затріщав корою, немов у старого діда защеміло серце. Подорожники жваво лікували ноги, що проходили повз них, а звіробій повертався в їх бік та проводжав їх своєю присутністю. В небі явився горобець та вмить сів на гілку дубу та зацвірінькав тривожні вісті. Дуб і так вже знав. Він старезний все знає.
Кроки Шахамара та Стрийвовка довели їх до млина. План був такий: залізти нагору та оглядіти що там навкруги. Мельника не було. Стрийвовк поліз по шестерні наверх, а Шахамар поглянув на інтер’єр. Мішки зерном та чудний малюнок на стіні. Немов чорт. Тільки не той такий з волохатими копитами та ріжками, а весь якийсь не пропорційно вироджений. Справжнє огидність пекла. Він подумав, що ліпше таке звати химерою чи бісом, а не чортом. Його пробрало і він перехрестився. Щось йому знову ставало страшно. Пики тварюки не було видно, бо замість неї були пусті не зафарбовані дошки. Почувся голос козака згори.
– От що скажу, Петре. Видно дим, горить село, – говорячи ці слова, його серце сповнював якийсь всепроникний жах. Він ледь стримуючи тремтіння в руках та ногах, спустився донизу. Він глибоко вдихнув та видихнув. Сконцентрувався на неголених щоках Шахамара, що щось розглядував та трохи урівноважився, – ти всіх повідомляв про навалу? То певно селяни лишили домівки та втекли до лісу.
Шахамар глянув на нього круглими зляканими очимата ковтнув слину. Його теж звойовував жах.
– ми мусимо рушити на поміч, – крізь небажання сказав Стрийвовк. Йти до палаючого села – це найменше чого він бажав. Звідти аж віяло страхом.
Козак глянув на нього як на пришелепкуватого. Німий страх та розуміння того, що ті слова, що от-от, подібно блювоті, підберуться до голосових зв’язок, є негідними. Він, стиснувши волю, що була подібна до вати, в пружний клубок, мовив. Звук витягувався дуже важко, що секунди важче, але все таки виникло оте: йдемо.
Обох овіював жах, недопустимий в козацькому міокарді, і обидва вели страшну боротьбу з самими собою. Розуміння власної боязкості боляче кололо честь, а страх заповнював білки очей. Вони вийшли на сонце. Трава схопила за ступні, вітер шмигнув в ногах. Вони обидва вдихнули повітря та відлягло у них від серця. І вони бігом, розбиваючи скупчення роси побігли в сторону палаючого села. Збиваючи сухе гілля, та лякаючи лісових маленьких звірят, двоє просувалися лісом. Птахи невдоволено літали та видавали поодинокі крики фальцетом. На фоні стовбурів вималювався силует жінки, що бігла зі скаженим від страху обличчям. Обоє: Шахамар та Стрийвовк упали в траву та зосередилися на цій особі. Раптово та вигнулась якось вперед, наче перечепилась та упала, щезнувши із поля зору. Із лісу, тільки й лунали звуки, які можна охарактеризувати лише як жахливі. Чи то стони, чи то якийсь скрегіт, чи волання. Стрийвовк здійнявся та, від дерева до дерева, побіг до жінки. Трохи далі з’явилася чиясь тінь. Бусурманська тінь. Козак відштовхнувшись від землі стрибком подолав останні декілька метрів до жінки та зготувався до нападу на ворога, що наближався. ..
Перевертаєшся на бік, бо сон став надто напруженим і ти його перемикаєш. Не розумієш, що то насправді трава шепотіла сон в твоє вухо, що це насправді старезний дуб, під яким ви лежите на траві, шелестів оповідку, що розповідалася ще його дідом. Ти навіть, його не запам’ятаєш . Бо коли перевертаєшся на інший бік швидко забуваєш усе. Навіть якщо то був насправді не сон.