Діло було так: зимового світлого дня ночі одинокий мисливець перся лісом. Під його теплими чобітьми, які вже декілька діб були в дорозі, потріскували гілочки і рипав білий блискучий сніг. Закутавшись в гарну куртку, в якій йому було напрочуд комфортно, він розумів що пора йому упасти десь і поспати. Збудувавши будиночок на місці, поваленого дерева і закривши все гілками він улігся під те саме дерево і почав падати у сон. Але звуки нічного лісу не давали йому спокою – серед тиші і абсолютного вакууму звуків, виділявся рипучий і набридливий звук, немов стара пружина на, не менш старих, дверях, скрипіла, гойдаючись од вітру. Він намагався пересуватися з бочка на бочок, крутився туди сюди, закривав вуха, але ці самі звуки так само безжалісно протикала його мисливський душевний спокій і як серп проходила все глибше й глибше в мозок. Мисливець дурнішав. Здоровий глузд виїжджав на вечірню променаду на запряжених в кіз санях.
В кінці кінців він покинув укриття і пішов шукати ту рипучу пружину – дерево. Звук ставав чіткішим і він нарешті дійшов до його джерела. То була не зачинена брама серед лісу. Брама з якої доносилися чудові і дивні звуки які не можливо осмислити. Доносилась пісня, чудна і невимовно дивна, одне слово, навіть нота, лунала протягом вічності і ніколи не закінчувалась.
Мисливець вріс в сніг і не міг поворухнутися. А брама скрипіла. І не бритою щокою стікала краплина теплого поту. Місяць так само лунко світив…