Холодний темний вечір (один з тих під час яких роблять самогубства, просто так, тому що нудно) все насувався на понурі цегляні будівлі, понурі та надокучливі, як і все, що залишилося з сімох декад, для деяких щасливчиків – п’ятьох, що передували дев’яностим рокам. Настирливо вповзали у темряву фари автомашин, а ліхтарі мерехтіли, покірно слухаючись чиєїсь волі.
А в останньому поверсі багатоповерхівки, обридливої та білої, між двома стінами кімнатки, чиє вікно виходило на схід, вирішувалося питання. Такі питання виникають, як двійка посеред нулів та одиниць. Сидять опершись на ліжка та тикають пістолет десь так, щоб куля врізалася кудись в обличчя. А ти вперся в білі двері, та з розпукою, що щемить міокард, розумієш, що вони відчиняються всередину. Нічого, Ян Флемінг був у ситуаціях по-гірше, і Ервін Ромель. Ціаністий калій зараз не завадить.
– І що мені робити? – запитує дівчина чи у свого Даймонія чи у тебе. Що ж справді ситуація препаскудна. Якщо тримати когось у квартирі рік, то не дивно, що він буде ображатися. В даному випадку вона.
Ти – інфернальний психопат. Зачинив бідну дівчину в кімнаті, звукоізольованій і з замурованим вікном. Але сьогодні привів її сюди. В іншу. А у її очах мокріє гнів та рука напружується. Розумієш, що зараз зі ствола вилетить ба-бах, що вистрелить панянка, не боятиметься пострілу. Але на правиці її наручники, ти ще вмієш думати про безпеку. А ключів нема, вилетіли у вікно, як папужки. Розхристаний дим вирвався на волю та ринув до неба. Глухо стало. В щоці дірка, з якої вибулькує кров та слина, а білі двері всі у мізках та шматочках черепу.
В кімнаті лунає крик відчаю та екстазу. Десь в кутку німфи танцюють, а Пан грає дефірамби. Всі квітки: старенькі фіалки та пальма, що були в тій кімнаті, тоді дивним чином сколихнулися. Дівчина приставляє пістолет до ланцюга наручників та тисне гачок, але нема пострілу. Нема набоїв.
Десь на останньому поверсі багатоповерхівки лунає крик.
Але вся квартира звукоізольована.