Сів опісля обіду до потягу, яким рушив до Чернівців, їхати 15 годин. Заснув. Зранку у столиці Буковинського краю вийшов з вокзалу у передчутті пригоди, передчутті, що витало у повітрі та осіло рекламою на стіні привокзального будинку:
001

Блукав цим чудним містом, намагався його відчути. Вулички будинки, безчисленне множество розкішних тюльпанів. Сів на лавці, з наплічником коло ніг, та задзвонив телефон:
-Алло, – почулося у слухавці.
То був Сергій, що приїхав автобусом з Умані. Домовлялися стрітися.
Я: – давай в центр їдь, я тут сиджу в якомусь сквері чи що це.
Сергій: – Ні… давайте ви сюди: на автовокзал.
Сердитий з того, що треба мені пертися на якийсь автовокзал, замість того, щоб йому приїхати до центру міста(до якого все одно будемо йти, бо робити нічого), сідаю у тролейбус та їду собі. Кондуктор немов грак ці свого високого місця споглядає пасажирів.
Зустрічаю Сергія. Докупляємо деякий харч та йдемо до центру. Вся ж інша моя команда добирається з Хмельницька автобусом.
Андрій: ми будемо о 12:45 на автовокзалі.

Бажана година надходить, стрічаємо інших вісьмох самураїв в приміщенні автовокзалу. Сидять їдять цукерки. Враження: купа туристів, осьо приїхала зі своєї Наддніпрянщини у гори. Тут черкащина, кіровоградщина, полтавщина.

На  вокзалі шкандаль. Спочатку сіли не в той автобус, ба потім у своєму не могли сісти за квитками, бо туди повсідалися якісь покидьки. Адміністратор налагоджує.
02

Споглядаю український ідіотський менталітет, весь автобус радше заступиться за зайців, ніж за людьми з квитками, що тут розкричалися
пасажирка(з салону): всі туристи – каліки!
Іван(в помаранчевих кедах): Це все показує, що люди не люблять туристів!
Сергій(респектабельна людина Іван кличе його і по батькові): Це мабуть регіональна неприязнь. вони ж мабуть чують, що ми приїжджі.
Не погоджуюся з жодною думкою. Таки влазимо в душний автобус, де люди втрачають притомність та покинувши, проклинають ще метрів п’ять.
В решті решт ми у Вижниці. Тут беруть старт змагання. йдемо на базу Черемош, що вірогідно розташована. Чернівецький пластун Ігор, розповідає дорогу до бази, якась дівчина з групки, що з малою кількістю речей урбилася коло нього, питає чи ми теж пластуни. Пластунів в команді четверо: Вова, Андрій, Славко та я. Всі окрім В’ячеслава – черкаські.
Йдемо до бази.
Там наметове містечко. “Слава Україні” окликує нас котрийсь зі змагунів та питає звідкіля ми.
03Розділяємо командні обов’язки: Вова – керівник, Юрій та Андрій – штурмани, Іван та Слава інтенданти, Сергій та Сергій з Умані – лікарі, я – оператор, а Вова з Черкас – журналіст – хронікер. Розділяємо харч: сало, сир, чай, хліб, цибулю, лимони, мівіну, мішанину меду з горіхами та по 8 снікерсів кожному. Маємо споглядати їжу тільки з боку її енергоцінності.
Спимо в неметі. П’ятеро в одному, четверо в іншому.
1 травня ранок
Вставання. Сніданок. Відкриття о 12:00. На базі паралельно проходить крайовий вишкіл впорядників. Маленька буковинська Вижниця наповнюється пластунами.
04
Відкриття. Співи. Депутат Вижницької ради говорить про прагнення розвитку Пласту у Вижниці.
Аплодисменти.
Жереб кинуто. Наша команда “Щезники” йде 14. до старту лишається півтори години. картографи кидають погляди на карти. Раді, бо судді знімають величезний гак. Число контрольних пунктів зменшується.
Нетерплячка

продовження