Skip to content

брєдова розказня

жаркий марсельський червень породжує безумства

22.06
Якщо крутити ручку кавомолки проти сонця кава виходить не смачна. Казав мені араб, встромивши свій м’який погляд в якусь із зморшок на моєму чолі. Я схаменувся та почав крутити за сонцем. Що ж це на мене найшло, навіть у школі вчать, що це не добре, крутити проти сонця. Араб, подібно до жандарму, ще дивився на мою руку з півхвилини, а потім пішов у своїх арабських справах. Зерна, темні, як дно Байкалу, розпорошені падали до коробочки у череві апарата. Ох і крутив я ручку тоді!
Каву як і водиться я смажив на піску; тутешній пісок, не той що у нас вдома. У нас у дома пісок зблідлий наче перед смертю. Невже навіть він відчуває всю катастрофічність положення? Як там, до речі, пес?
Марсель чудове місто. Всюди араби. Місцями брудно. Але я вже звик.
25.06
Тут дурна спека. Я ще раз зрозумів, що тут інакший пісок, коли мене зарили у нього на пляжі. Тут він блистить на сонці, гріє, наче кожна піщинка це і є сонце.
Хто заривав? Той самий араб з лагідним безглуздим поглядом. Я його чомусь дуже часто бачу. Що б це означало? Почитай у соннику може.
Сьогодні снився сон, наче я російський офіцер в турецькому полоні на Балканах. Страшнувато було коли мене вели по коридору. Почитай про це також.
26.06
Справи узгоджені. Ще декілька днів і я буду в Борисполі. Каву п’ю. Мавританська кава. А ти знаєш, що спектр сприймання звуків, запахів, смаків, кольорів залежить фізіологічно від широт, де людина знаходиться?
***
Пісок ідентичний! Просто я його сприйняв інакше, а не слід було.
27.06
Ох, люба, сьогодні стрілялись. Мені снилось наче я стріляв у турків. Розплющив очі, а в кімнаті араб, той самий з лагідним поглядом, чомусь голий і в шкарпетках. Я забив його настільною лампою. А що мені лишалося робити? Всюди поліцейські, скоро поїду у відділок.
28.06
В поліції. Мене посадять. Уявляєш, я переплутав квартири. Спав у чужій квартирі, коли на ранок прийшов хазяїн, той самий араб, мій сусід.
Так сказали жандарми. Теж араби, до речі.

олд гьорл

Холодний темний вечір (один з тих під час яких роблять самогубства, просто так, тому що нудно) все насувався на понурі цегляні будівлі, понурі та надокучливі, як і все, що залишилося з сімох декад, для деяких щасливчиків – п’ятьох, що передували дев’яностим рокам. Настирливо вповзали у темряву фари автомашин, а ліхтарі мерехтіли, покірно слухаючись чиєїсь волі.
А в останньому поверсі багатоповерхівки, обридливої та білої, між двома стінами кімнатки, чиє вікно виходило на схід, вирішувалося питання. Такі питання виникають, як двійка посеред нулів та одиниць. Сидять опершись на ліжка та тикають пістолет десь так, щоб куля врізалася кудись в обличчя. А ти вперся в білі двері, та з розпукою, що щемить міокард, розумієш, що вони відчиняються всередину. Нічого, Ян Флемінг був у ситуаціях по-гірше, і Ервін Ромель. Ціаністий калій зараз не завадить.
– І що мені робити? – запитує дівчина чи у свого Даймонія чи у тебе. Що ж справді ситуація препаскудна. Якщо тримати когось у квартирі рік, то не дивно, що він буде ображатися. В даному випадку вона.
Ти – інфернальний психопат. Зачинив бідну дівчину в кімнаті, звукоізольованій і з замурованим вікном. Але сьогодні привів її сюди. В іншу. А у її очах мокріє гнів та рука напружується. Розумієш, що зараз зі ствола вилетить ба-бах, що вистрелить панянка, не боятиметься пострілу. Але на правиці її наручники, ти ще вмієш думати про безпеку. А ключів нема, вилетіли у вікно, як папужки. Розхристаний дим вирвався на волю та ринув до неба. Глухо стало. В щоці дірка, з якої вибулькує кров та слина, а білі двері всі у мізках та шматочках черепу.
В кімнаті лунає крик відчаю та екстазу. Десь в кутку німфи танцюють, а Пан грає дефірамби. Всі квітки: старенькі фіалки та пальма, що були в тій кімнаті, тоді дивним чином сколихнулися. Дівчина приставляє пістолет до ланцюга наручників та тисне гачок, але нема пострілу. Нема набоїв.
Десь на останньому поверсі багатоповерхівки лунає крик.
Але вся квартира звукоізольована.

ребелія

Батько її працював в декількох метрах вгору по вулиці від кладовища. Великого та красивого, найліпшого що є у місті. Те що, згодом, опісля весняних вакацій, на тому цвинтарі почали з’являтися тіла невинно забитих стареньких, жодним чином не впливало ні на батька, ні на білу будівлю в якій він щоденно працював. Окрім вихідних та свят звичайно.
Йшла вона по старенькій габсбурзькій бруківці. В зелених панчохах та чорних шкіряних чоботах, гарних для весняної мокроти. Живе плетиво ще не прокинулося та не проросло листям поверх обшарпаних будівель, а дерева не заповнили зеленим лакуни між гіллям, тому місто виглядало пустим, як завше буває на початку весни. Польська телевізія колись транслювала повідомлення, що нові різнокольорові нейлонові панчохи справно вчинять чудо з вашим телевізійним апаратом: чорно-біла картинка стане направду різнобарвною, варто лише натягнути три панчохи по схемі RGB на екран. Це був вдалий трюк, бо графік продажу новинки зринув в кульмінаційному піднесенні.
Зайшла у кав’ярню, де п’яно пахло кавою, повісила сіре пальто на вішак, та замовила чашку кави. Тут гарна кава. Смажать її на піску, тутешній хазяїн ще не опустився до пакетико-розчинної глобалізації. Щастячко прибуло на красивій таці з позолотою. Філіжанка зігріла руки, а губи відпили чорного варива. Бразильське тепло розповзлося нутрощами, і вона мимоволі згадала добродія Кульчицького.
За сусіднім столиком кавою насолоджувався заможний чоловік з дружиною. Трохи далі, під зображенням пасторальної сценки, сидів юнак вдало вдягнений у коричневий френч та з бакенбардами. Пив каву, чи то пак чай. Дивився в нижній кут кімнати. Вони переглянулися. Він якось так блиснув очима. Дівчина вдавано посміхнулася та опустивши очі,впилася в темряву кави. В голові звично прозвучало: «дибіл якийсь». Хлопець виглядав блідим та знервованим, палець вистукав по скатертині якусь позірну мелодійку.
Озирнулася та глянула на вулицю через вітрину. Машини видовжені в повільну колону просувалися вулицею, вічно матюкливі жовті маршрутки та недавно куповані іномарки, що гучно пищали, під тиском владного кулака водія. Тиху кав’ярню сповнив гамір: стіл перевернуло і він упав на підлогу. Філіжанка розлетілася на уламки фарфору. Юнак тримав у руці револьвер, чий приціл блукав від однієї людини до іншої. Засміявся він заливистим сміхом, дивлячись на перелякані обличчя відвідувачів та персоналу. Револьвер засвистів шість разів, нерівномірно розподіляючи кулі між подружньою парою.
– Це моя ребелія!! Віват!!!– викрикнув юнак та попрямував до виходу, маючи у руках гранату.
Вирвавши кільце він кинув її у глибину зали, незважаючи на ошалілі крики люду. Сам побіг вулицею, втримуючи на обличчі оргазмічний вишкір.
На щастя граната так і не вибухнула. Сапери винесли її згідно всім нормам безпеки.
Також дівчина зрозуміла, що тоді цей збоченець, п’ючи каву, чи то пак чай, вистукував Марсельєзу.