Skip to content

Брєдові розказні

мені розкаже ранішня роса

На хутір опустилося гаряче червоне сонце. Тіні видовжилися і поодинокий собачий гавкіт у тому світлі зм’якшувався, набував теплих барв та немов уповільнювався. Ласкаве сонце вже майже не пекло, а лише світило так, що кожна травинка наповнюючись промінням, шурхотіла своєю мовою про минувший день: де кого потоптали, де примостився ховрашок та де лежав кавалок конячого посліду. Вони тягнулися до обрію в передчутті ночі, а згодом і ранішньої чудової роси. А потім і чиїхось босих ніг, що пройдуться та зберуть вологу з їх стебел. Птаство пікірувало над дахами та летіло до гаю, пролітаючи жовті хвилі жита. Був гарячий серпень і в хаті, побіленій та покритій заплутаним візерунком пращурів, ніж стикався з заточкою. Булатна сталь нагрівалася від тертя і набувала досконалої гостроти. Жилаві руки виваженими точними рухами доводили заточування до ідеального. Згодом руки спинилися і ніж опинився біля обличчя, ділячи його навпіл. Очі пробіглися лезом. А кулак стиснув міцну рукоятку ще дужче. Ніж, то вірний помічник, тим більше булатний. Булатна сталь має особливі життєві дані: той візерунок яким вона покрита, то все судини її сильного організму. Ніж опустився нижче та увійшов у шкіряні піхви на поясі. Настав час шаблі. Наставала темрява, а за ними казкар накинув пелену ночі, розсипавши зірочки для дітей.
Зранку в хутір в’їхав риссю вершник на чалій кобилі, всій в милі. Щось він не розбірливе горлав, та розмахував шапкою. Його спинив чоловік, що зранку вийшов з хати, щоб побачити схід сонця та понюхати той особливий запах польових квітів. Голий до пояса, незважаючи на вже холодні ранки(час був Другого Спасу), він мав при поясі шаблю та прості полотняні вільні штани. Прибулий зупинив коня, спішився, все дивлячись переляканими очима, немов от – от хоче щось сказати, та поставив руку на тваринний бік,що здіймався в тяжкому диханні.
– Боже прости! вимовити не можу… – сказав він, судомно хапаючи повітря.
– Дай прив’яжу коняку. Тільки поки подалі від водопою, бо він так й загнеться. А сам заспокойся.
Козак перейняв у переляканого верхівця коняку, та за вуздечка повів до стайні. Той все трясся, не маючи змоги щось сказати. Такий страшний був у нього ляк. Козак взяв його під руки та повів до хати. Жінка ще спала, так само як і дочка. Хазяїн підвів переляканого до образів та опустив на коліна. Сам вийшов на двір. Скоро вийшов і гість і, глитнувши слини, промовив:
– Я Петро Шахамар. І цей вибач,що я так, на те то є оправдання
– Я впізнаю тебе, а ти мене ні?
Петро уважніше вдивився в блакить очей співрозмовника, роздмухуючи передранковий сутінок гостротою зору.
– Стрийвовк? Ото вже й. Вибач не признав, – він всміхнувся. Усмішка нарешті перебила перманентний вираз тривоги на обличчі, – ти ж оце от і жінку завів, а такий козак був. Аха-ха
Тоді Стрийвовк нагадав про обставини Петрового приїзду, та той немов згадавши щось жахливе, знову змінив міну на стривожену.
– Таке діло, на село напали бусурмани. На Кунурівку. Всіх порізали, попалили, зґвалтували. Та то ото вже бусурмани, справжні бестії, бісові сини, – вилаявся козак та додав, – Мають сюди йти.
– Не мо’ такого бути! Які бусурмани, Січ стоїть. , – вимовив Стрийвовк, схрестивши руки. Він прикинув: 40 верст від Лозинщівців сюди, між Лозинщівцями та Кунурівкою, є три села,- чом же ти аж сюди їхав, Петре?
– Я проїхав три села дорогою. Всюди спинявся та казав.
– А що ж ти не вступив до бою?
– Я в ночі їхав в те село до кума на свята. Вже був близько і чую крики. Бій йде. Запалали хати. А там козаків не було, всі на Січі…
– А потім? – спитав обурений Стрийвовк, все це здавалося йому малоймовірним: звідки підрозділу бусурман взятися серед козацької вольності?
– Я вирахував, що їх було коло півсотні там, ворогів. А потім…ну, не буду кривити душею. Я страшенно злякався. Немов навіяли на мене щось. Коняка так заіржав як скажений і оті з села зі своїм гаспидовим улюлюканням пішли на мене, а коні в них. Я чимдуж повів коня і той сам рвався на втечу, він то вже збожеволів. Гнав як дурний через гілки, через ліс. А вони за мною…
Стрийвовк опустив очі, не дарма вчора леза попросилися загостритися. На порозі з’явилася мала Ганнуся. Сонливі очі ковзнули по гостю та вона вимовила, позіхаючи:
– Дурне снилося, татку. Наче плесо: там буйволи. Всі в болотинні. Жабухи квакчать. Коло буйволів кінь. Надягнув намисто та жує траву. Сидить як людина. Як ото Паланиха робить. А потім коня тягне в низ. Він реве, плаче. А воно тягне. Морда в нього така страшна була, тату.
– Таке буває, – він погладив її по русявому волоссю, – принеси горня води для добродія.
Мала пішла в хату, а Стрийвовк -у стайні. Кінь напів-стояв, напів-лежав, спершись на балці. З рота текла піна, а грудина стояла спокійна. Петро, що опинився за спиною, цинічно прицмокнув.
Сонце вийшло з-за пагорбів та освічувало травинки. Чиїсь дві пари ніг сунули, збиваючи та умиваючись росою. Одні босі інші в потертих чоботях. Трава хилилися та щось з нею було не те, старий дуб теж похилив гілля та затріщав корою, немов у старого діда защеміло серце. Подорожники жваво лікували ноги, що проходили повз них, а звіробій повертався в їх бік та проводжав їх своєю присутністю. В небі явився горобець та вмить сів на гілку дубу та зацвірінькав тривожні вісті. Дуб і так вже знав. Він старезний все знає.
Кроки Шахамара та Стрийвовка довели їх до млина. План був такий: залізти нагору та оглядіти що там навкруги. Мельника не було. Стрийвовк поліз по шестерні наверх, а Шахамар поглянув на інтер’єр. Мішки зерном та чудний малюнок на стіні. Немов чорт. Тільки не той такий з волохатими копитами та ріжками, а весь якийсь не пропорційно вироджений. Справжнє огидність пекла. Він подумав, що ліпше таке звати химерою чи бісом, а не чортом. Його пробрало і він перехрестився. Щось йому знову ставало страшно. Пики тварюки не було видно, бо замість неї були пусті не зафарбовані дошки. Почувся голос козака згори.
– От що скажу, Петре. Видно дим, горить село, – говорячи ці слова, його серце сповнював якийсь всепроникний жах. Він ледь стримуючи тремтіння в руках та ногах, спустився донизу. Він глибоко вдихнув та видихнув. Сконцентрувався на неголених щоках Шахамара, що щось розглядував та трохи урівноважився, – ти всіх повідомляв про навалу? То певно селяни лишили домівки та втекли до лісу.
Шахамар глянув на нього круглими зляканими очимата ковтнув слину. Його теж звойовував жах.
– ми мусимо рушити на поміч, – крізь небажання сказав Стрийвовк. Йти до палаючого села – це найменше чого він бажав. Звідти аж віяло страхом.
Козак глянув на нього як на пришелепкуватого. Німий страх та розуміння того, що ті слова, що от-от, подібно блювоті, підберуться до голосових зв’язок, є негідними. Він, стиснувши волю, що була подібна до вати, в пружний клубок, мовив. Звук витягувався дуже важко, що секунди важче, але все таки виникло оте: йдемо.
Обох овіював жах, недопустимий в козацькому міокарді, і обидва вели страшну боротьбу з самими собою. Розуміння власної боязкості боляче кололо честь, а страх заповнював білки очей. Вони вийшли на сонце. Трава схопила за ступні, вітер шмигнув в ногах. Вони обидва вдихнули повітря та відлягло у них від серця. І вони бігом, розбиваючи скупчення роси побігли в сторону палаючого села. Збиваючи сухе гілля, та лякаючи лісових маленьких звірят, двоє просувалися лісом. Птахи невдоволено літали та видавали поодинокі крики фальцетом. На фоні стовбурів вималювався силует жінки, що бігла зі скаженим від страху обличчям. Обоє: Шахамар та Стрийвовк упали в траву та зосередилися на цій особі. Раптово та вигнулась якось вперед, наче перечепилась та упала, щезнувши із поля зору. Із лісу, тільки й лунали звуки, які можна охарактеризувати лише як жахливі. Чи то стони, чи то якийсь скрегіт, чи волання. Стрийвовк здійнявся та, від дерева до дерева, побіг до жінки. Трохи далі з’явилася чиясь тінь. Бусурманська тінь. Козак відштовхнувшись від землі стрибком подолав останні декілька метрів до жінки та зготувався до нападу на ворога, що наближався. ..
Перевертаєшся на бік, бо сон став надто напруженим і ти його перемикаєш. Не розумієш, що то насправді трава шепотіла сон в твоє вухо, що це насправді старезний дуб, під яким ви лежите на траві, шелестів оповідку, що розповідалася ще його дідом. Ти навіть, його не запам’ятаєш . Бо коли перевертаєшся на інший бік швидко забуваєш усе. Навіть якщо то був насправді не сон.

яблуневий гість

Аспірин щасливо піниться у склянці з водою. На хліб упало та розмазалось вершкове масло, не надто холодне, щоб погано відрізатися, та не надто тепле, щоб танути. Саме так як треба. Ще скоро чайні листя змішавшись з водою, в обмотаному чайнику дадуть справжній смачний чай. За столом який кишить різним кухонним начинням, та тими сільничками у вигляді звіряток, сидить чоловік. В чорному пальто , в білій сорочці та червоною краваткою. На голові сидить капелюх. Не звертаючи уваги на його гардероб, можна сказати що він дивний. Треба. Обличчя його не видно, бо його завжди закриває зелене насичене яблуко, яке невідомим чином парує в повітрі перед лицем. Інша людина в кімнаті – молодий хлопець, у якого на разі болить голова. Він скінчив мазати масло на хліб та поклав бутерброд перед сидячим. Той кивнув. Сам же хлопець всівся на стілець навпроти підібгавши під себе ноги, як то кажуть, по-турецьки. Він взяв склянку з шипучкою. Та швидкими ковтками опорожнив його. Закрив очі та закинув голову. Глибоко вдихнув та видихнув повітря.
– Наче все, – сказав він, розплющивши очі, але все ще не опускаючи голову, – ану ж.
– Клоц-клоц-клоц,- проклоцало щось у тому чоловіці, – чай добрий. Дякую.
– Що на п’ятому колі пекла такого не роблять? – голова вже майже не боліла, і балачку було чути виразно та чітко. В нього завжди боліла голова коли приходив цей гість. Яблуневий Гість. Назвав він його так зрозуміло чому, і хоч це і нагадувало написи внизу інтернет-форумів, але це було краще ніж те ім’я, яким Гість представився на початку.
На дворі панувала весна, генерал-губернатором був квітень. Сонце щоденно грайливіше світило вже прогріваючи змерзлу землю. Повітрям ширився аромат білих яблунь та крем-соди. Він купив репродукцію картини Рене Франсуа Гіслена Магрітт та весело ніс її додому.
– Що ж діставай нотатник, записуй, – промовив Гість. Колись був його трохи дивним, наче відлунював десь в гортанні сильніше ніж треба.
Віталій зашарудів записником, із зображенням шевченківської хати та самого митця. На першій сторінці стояла синя печатка музею Шевченка. Ручка заялозила по аркушу. Певні цифри, імена, місця. Скінчився список на половині листка.
– Це все? – спитав Віталій, потираючи обличчя.
– Так, я буду йти. Ти зі мною? – чоловік підвівся, поправив капелюха та застібнув на два ґудзика піджак.
Віталій відповів так, як відповідав вже півроку, після того як відповів з дуру «так».
– Ні. Я тут лишуся поки.
– Ну дивись. – Яблуневий гість вийшов з кухні та щез за рогом.
Юнак глянув на аркуш. Він так вже майже два сезони записує під проводом візитера різні дані. Насправді то люди яких треба зустріти в певний час та в певному місці. Навіщо? Яблуневий гість пояснював це отриманням мудрості. Типу ці люди в певний час та впевному місці відкриють йому мудрість. З першу то його дуже цікавило, але зараз він записував вже автоматично. Дати були зовсім різні деякі були до Різдва Христового. Найближчий запис поки був 2008 року 23 грудня. Ще й цю інформацію подавав він не повністю й стиснуто, іноді розкидано.
От що цікавило Віталія, це те, що Гість пропонує при кожному прощанні: перейти межу. Відчути та дізнатися те, що дізнаються після смерті. То і є мудрість. Абсолютна. Ця його така перспектива вмерти не вмераючи, а головне повернутися дуже гріла. Іноді він хотів спалити картину, викинути її до біса, але ця от перспектива його гріла. Хоча перший раз була невдача: все скінчилося нестримним проносом та розладом вестибулярного апарату. Але він вже готував себе до наступного разу, бо головне там не боятися. Там це за межею. Віталік навіть перестав шукати по архівах імена тих людей, що давав йому Яблуневий Гість. Тільки тому, що головне для нього було послідувати за Гостем нарешті до нього додому, а то все у нього й у нього.
Він же вставав, як помітив дещо на аркуші й закляк. «Жовтень 6» трохи далі «Луцьк». Його рідний Луцьк. Сьогодні. Він мусить те не пропустити! Але ім’я вказано не було. Хоч би вулицю написав, мудак,подумав Віталій. По обличчю розплився жар. Він метався кімнатою. Яке щастя! Це певно,щось вважливе! І воно допоможе мені у пошуку, у підготовці! Я буду першим з України, першим з людей, хто зробить таке…! Розвивав він в умі думку, поки його рудимент не звірине чуття не відчуло, що щось не так. Він обережно вийшов у коридор та пройшовся до вітальні. Звідти віяло чимось дивним. Там стояла картина «Син Людський» Магрітта. Але вона була іншою. З неї аж било світлом з якогось червоного тунелю, що вів в темряву. Тунель звивався та скорочувався, немов то була кишка. Віталій зайшов та глянув на диван – там сидів Гість.
– Я тут трохи присів, ти ж не проти?
– Що з картиною? – побілів як папір – зауважив юнак дивлячись у слабе віддзеркалення в склі серванта.
– Ти що її ніколи не бачив, коли я по-за нею?
Віталік зрозумів що ні. І він навіть ніколи про те не думав.
– Там сьогоднішня дата на аркуші. І місце.
– Ти хочеш пізнати мудрість? Я для цього й існую. Точніше вона, – яблуко повернулося до картини
– Так… – він вагався, – але навіщо те тобі. Я ніколи в тебе не питав, але…
– В мене так би мовити контракт, тобі має бути приємно, що хтось про тебе піклується, до того ж давним – давно померлий. Бо мудрість, то чого ти так палко бажаєш, от вже тут. Заходь. Віталій повільно пішов до картини і зупинився навпроти неї. Тунель все взбухав та збухав. Він простягнув пальці, та воно пройшли далі – там було трохи жарко. Він вдихнув повітря та відчув руки Гостя на своїх плечах.
– А чому того разу було не так?
– Треба вести інтригу. Затям інтрига це одне з найважливішого в житті, – відповів Яблуневий Гість. Руки стиснулись на плечах, та обличчя Віталія деформувалося: Рот розкрився, щоб видати громовий крик, але то буле його хвилина німого кіно. Кістки стали рідкими на декілька секунд, і Віталій розм’як. Тунель відповів радісним спазмом та проступив по стінках слизом.

feierlich

– Вам зірка в оці до лиця, – казав сідий грав не в міру чарівній особі. Хвилясте каштанове волосся спадало на плечі, в руці комфортно гойдався бокал.
А у віддаленому кутку сидів барон. З пошрамованим обличчям та шарфом поверх утаємниченої шиї. До нього ніхто не говорив, і те йому й не потрібно було. Його погляд вужем спадав, то з плечей якоїсь декольтованої дами, то підіймався на крилаті вуса якогось аристократа. Він тут був на правах спостерігача.
А тут всі представники високого світу. Всі мають якісь золоті брязкальця на грудях чи на шиї, ну звісно, окрім дам, що були винагородами іншого роду. Хоча деякі з них теж були на шиї . Барон ковзав сірими очима, по передостанньому поколінню імперської аристократії. Він згадував затяжні тарани над небом Баварії та тилову атаку біпланів Антанти. Те з якою жалючою жагою витікало чорними сузір’ями паливо та застигало в верхньому шарі біосфери. Тут сидить Ганс фон Рот, молодий дворянин, який симпатизує новомодним ідіотичним теоріям Маркса. Тут Жозефіна де Корней, дама, що втікла з Батьківщини заради не зрозуміло чого. Історія її життя завжди залежила від слухача. Зараз вона щось розповідала, якомусь офіцеру про нещасливе кохання та злого батька. Десь тут в цій залі жеврів небезпекою заколотник. Заколотник проти імператора. Свідчення правильні. Десь, хтось із них. Був наказ негайно при виявленні зліквідувати зрадника імперії. І револьвер Барона був шестикратно готовим.
На нього дивилися як на ще одного звихнутого військовика, шарф погано компонував з мундиром. Але всі були знайомі зі звитягою барона Фон Фінка в повітрі, і віддавали тому належне. І ось здавалося заколотник розкрив свої карти: його рука повела себе з бокалом так наче лаштувала бомбу. Ульріх Екзахн: молодий, енергійний, честолюбний. Нещодавно на своєму третьому десятку станув ротмістром. І який з нього заколотник? Цікаво. Він вів розмову з якоюсь прекрасною дамою. Вів обережно повільно підступаючись. Барон розвертав сувої його біографії. Навчання в гімназії, академія, бої, полон. Російський полон протягом місяця. Вже цікаво. Героїчний бій з царськими військами. Кар’єрне зростання. Перебування в варнському шпиталі. І тут його доля перехрещується з дивною особою, Фернандо Атраверсар іспанський найманець. фігурував в зазіханні на Бурбонів в Іспанському королівстві.
– О, – бравурно вигукнув Тадей фон Фінк, підходячи до підозрюваного, – розкажи сій прекрасній особі, про те, як ви заволоділи якимось російським селом, повирізали все його населення, бо вас якийсь хлопчак закидав грязюкою.
Ротмістр замовчав, обдумуючи почуте. Дама теж старалася щось зрозуміти.
– Ти своїм палашом розкроїв череп, невже забув, свине рило, – він ввів себе, немов вони були старі друзі, – гарну собі підчепив, курочку.
– Я цього не стерплю, – холодно сказав Ульріх одумавшись.
Дуель, прокотилося залою. Дуель підтвердили конфліктуючі. Там в садку, сховавшись від загалу, на землю впав Ульріх Екзахн. І якби не очі-дзеркала, то барон фон Фінк так би й не зрозумів, що Ульріх насправді не заколотник.

Станція “Колапс Україна”

Станція «Колапс Україна». Ти сходиш, та йдеш до довгої черги на довгий поламаний ескалатор вгору. Тут багато людей, їхні змазані сизуваті пропиті обличчя зливаються в пластилінову смугу.
Прокидаєшся в холодному поті з простирадлом, що стягують маленькі гноми з обох боків. Над тобою цапоголовий декламатор форумних новин: «Be aware!» каже він після оголошення.
Впотячук сповз по столу до долу, з блаженним усміхом на схованій в плечі голові. Стакан упав поряд на килим. Він валявся на м’якому покритті та махав руками та ногами як видра,що явно подобалась сама собі. Він бачив золоте поле і те як воно коливається хвилями, деякі з них досягають 15 метрів. Він з головою проривається в тунель жита, немов на дошці.
Завтра на презентації, він скаже на остання питання залу, немов звертаючись до однієї персони, з якою він не мов і вів діалог весь час:
– В мене був один постійний критик… одна… але вона покинула цю справу.
Вперед до зірок. Зі сльозами на очах.

Заняття з метафорики(БР)

Я Фернандо де Урьянде зараз знаходжусь у дуже неприємному положенні . Я був підлеглим короля Філіпа Другого і скажу вам, сеньйоре, добре служив. Про побіду над Непереможною Армадою, я дізнався зі слів ситої чайки. Я б і сам там був би, і вже мабуть плавав з русалками, якби не жахлива зрада, що знайшла мене через одного з наближених до мене офіцерів. Дякуючи йому я гнию тут без сторожі в холодній тюрмі. Все. Знищена сила Іспанії, знищена велич, Англійці вже святкують тріумф, Королева Єлизавета вже вручає ордена.
Тихо тут. Я не знаю куди поділася сторожа. Знаю лише, що море шумить. Я не бачу в ньому нічого. Я втомився. Від життя. Певно, мої слова обурюють вас, сеньйоре. Певно мої сльози вам байдужі. Я думаю розмалювати стіни кімнати кров’ю, та позвати Сатану. Інквізиція вже мене не дістане. Я буде вище. Тут в моїй обителі з одним вікном, що виходить на море. Воно настільки вузьке, що там нема навіть ґрат. Я вже декілька днів без їжі, сеньйоре, я зловив сьогодні гладкого щура. Власне я й споров йому живіт. Обмазавшись жиром я повільно почав висовуватися з того отвору, бійниці чи вікна. Кості тріщали. Голова показалась. Я побачив внизу каміння, яке розбивало море, каміння перемазане послідом чайок. Я видав крик, стираючи шкіру з рук та колін. Світло сліпило мені очі (в моїй обителі воно бувало лише коли сонце заходило). Я рвався на волю та розумів, що зараз полечу на каміння. Спокійніше, сеньйор, ви ж знаєте кінець всієї історії. Нарешті я опинився на ззовні, стиснутий як аркуш паперу. Повітря розкуйовдило масне волосся. Опинився на камінні. Ногу рвонуло так, що вона репнула попід коліном. Мені повезло, сеньйор запевняю вас, я живий.